Тульчин. Палац Потоцьких - витвір відмінної та вишуканої архітектури

У 1607 році на березі річки Сільниці, притоки Південного Бугу, виникло королівське укріплення Нестервар (передмістя Тульчина сьогодні й називається Нестерварка). «Нестер» означає Дністер, „вар” — місто. А в 1609 році король Сигізмунд ІІІ Ваза подарував Нестервар Валентину Калиновському. За Зборівським договором м. Тульчин залишається за Україною та входить до Брацлавського полку, але в 1654 році поляки повертаються. 
Рід Калиновських занепав, і близько 1726 року Тульчин перейшов до Потоцьких. одного з найбагатших і вельможних родів Польщі. Родина Потоцьких походить із місцевості Поток біля Єнджейова, де вперше згадується в 1236 році. Вона швидко збільшилась і досягла великого багатства. Майже три століття родина Потоцьких відігравала таку роль у Короні, як у Литві Радзівіли. На зламі XVI — XVII століть рід розпався на дві лінії — так звану Золоту та Срібну Піляву. Ці лінії започаткували сини Потоцького та Ганни Чермінської: Степан (помер у 1631 р.) та Андрій (помер у 1609 р.). Останній дав початок лінії Срібної Піляви, що звалася інакше «гетьманською». Власне, ця лінія у XVIII та XIX століттях набула найбільшого розголосу та значення. Син Андрій — Станіслав «Ревера» Потоцький (1579—1667 рр.) був великим коронним гетьманом. Він у свою чергу мав двох синів: Андрія (помер у 1702 р.) та Фелікса Казиміра (помер у 1702 p.). Фелікс досяг найвищих урядових посад і помер краківським каштеляном і великим коронним гетьманом. Правнуком Фелікса Казиміра був маршалок Торговецької конфедерації Станіслав Щенсний Потоцький (1752—1805 рр.). 
Граф Станіслав Щенсний Потоцький після смерті своїх батьків (1772 р.) у 1775 році робить м. Тульчин своєю родовою резиденцією, сповна задовольняючи власні амбіції та претензії на виняткову велич і славу. В останній раз мурований замок знищили в 1768 році під час Барської конфедерації та Коліївщини, коли, як казав Т. Г. Шевченко, «гайдамаки ножі освятили», а народні ватажки Чуприна, Желєзняк, Белуга, Бондаренко в числі інших сіл і містечок Брацлавщини спалили і м. Тульчин. 
У спаленому Тульчині лишилися лише кам’яні баби, які стояли по кутках старого замку і прикрашали руїни. Потрібно було будувати новий палац. В основу планування ансамблю в м. Тульчині була покладена схема, типова для палацово-паркового комплексу другої половини XVIII століття. Величезний 18-осьовий корпус з'єднувався напівкруглими галереями з великими флігелями. Зведення палаців палладіанського типу, що були схожі на італійські вілли відомого італійського архітектора останньої епохи Відродження А. Палладіо (1508—1580), було підхоплене всіма відомими архітекторами Росії, України та Польщі останньої третини XVIII сторіччя. 
Його почали будувати в 1775 р. Закінчили будівництво в 1782 р. Архітектором був французький художник, хімік, механік Ла Круа. Будівля розташована на рівному плато (400×250 м) на правому березі річки Сільниці. Палац складався з головного двоповерхового корпусу з прикрашеним парадним під'їздом на 10 колонах із 8 пілястрами, а далі два бокові корпуси в такому ж стилі. З головним корпусом бокові споруди з'єднані скляними галереями. 
До прекрасного під’їзду входили через головні ворота, які розміщувались посередині правого корпусу. Кожному, хто входив у палац, кидався у вічі напис над колонами, виконаний великими бронзовими, позолоченими літерами: «Чтобы в этом доме всегда пребывала свобода и добродетель». Над написом було розташовано позолочений герб «Пілява». Дах був критий мідними листами, у святкові дні його начищали до золотого блиску, щоб видно було далеко за межами міста. Вікна другого поверху трохи вищі від вікон першого, звідси можна зробити висновок, що саме верхній поверх відігравав важливішу роль. 


Архітектор палацу просто і разом із тим талановито вирішив проблему опалення та каналізації. Головний корпус із його величезними залами завдовжки 68 м обігрівався лише двома камінами з рожевого мармуру. Стіни були подвійні, а в проміжках проходило тепло, таким чином весь палац перетворювався на величезну батарею. Під підлогою палацу проходили канави, вимощені цеглою. Вони мали вихід у парк під землею. Залишки таких каналізаційних ходів зустрічаються і сьогодні під час земляних робіт. 
Внутрішні роботи палацу виконував голландець Меркс. Про палац писали: «Витвір відмінної та вишуканої архітектури». Йому не було рівних в Україні, і навіть велика столиця мріяла про такий палац. Сучасники називали його «тульчинським Версалем» або ж «Королівством Тульчинським». 
У палац входили через великий вестибюль, який був прикрашений мармуровими східцями, оздобленими чудернацькими архітектурними металевими плетіннями. На стінах палацу висіли фамільні портрети 13 поколінь роду Потоцьких, писані маслом. На другий поверх вели парадні п’ятимаршеві східці з кованими перилами легкого амперного малюнка. У кутках стояли старовинні хоругви з гербовими знаками, під якими Потоцькі ходили на татар і козаків. 
Інтер’єр покоїв прикрашала мозаїка, дорогі меблі, гобелени, старовинний французький фарфор та інші рідкісні речі. У великій приймальні меблі були оббиті чорною з позолотою тканиною. У залах була картинна галерея – роботи знаменитих майстрів: «Мадонна з Ісусом та Іоанном Хрестителем» Рафаеля, «Полювання на оленів» Рубенса, полотна Ван Дейка, Тенірса, Потера, Маленара, Лампі. Три картини з галереї Потоцького сьогодні експонуються у найвідомішому музеї світу – паризькому Луврі. 
Достойним будь-якого монарха був і посуд у палаці – столовий срібний гербовий сервіз на 100 персон, польські кубки першої половини ХVІІІ ст. з гербами. До головних палацових цінностей належали також нумізматичний кабінет і бібліотека, що нараховувала до 17 тисяч томів. 
Під стать колекціям були і приміщення: оббиті білим шовком стіни, ліплені стелі, розкішні меблі іноземних майстрів, карнизи з елементами гарного рожево-білого мармуру; величезна зала в правому крилі палацу, де Щенсний «літав» по паркету в улюблених танцях: вальсі, галопі, джиґуні. Гримів оркестр, а гості виголошували тости під залпи гармат. У лівому крилі були розташовані кімнати Станіслава та Софії, поряд – камердинера та камеристки. Вузенькі сходинки в товщині стіни вели від спалень вниз до парку та оранжереї, розташованої в навпівзакругленій галереї. У центрі галереї, за фонтаном, були вбудовані двері, що вели до турецької бані, інтер’єр якої був декорований у мавританському стилі. Ще одна мармурова турецька купальня була на озері в парку, який знаходився за палацом із північного боку. 
За спогадами Юзефа Крашевського, парк було закладено в 1786—1787 рр. у зв’язку з приїздом польського короля Станіслава Понятовського. Принцип побудови парку такий самий, як в Умані. Створював його англієць Міллер. У тихій гладі води чудового озера відображалися каштани, японські софори, купали свої коси верби, здіймались до неба не бачені раніше італійські пірамідальні тополі, які завіз в Україну саме Потоцький. В оранжереях парку росли мандарини, апельсини, лимони, всюди були квіти й дивовижні птахи, біліли мармурові копії античних скульптур, у тому числі і «Фави» з вілли Фарнезі. У парку знаходилось невелике озеро, на якому були розташовані п’ять острівків. Один із них був відомий тим, що на ньому знаходився цвинтар, де були поховані улюблені собаки магната. Склепи, в яких вони були поховані, споруджено з чорного мармуру, а самі скульптури – з білого. Другий острівець славився тим, що на ньому була розміщена колекція птахів зі всього світу. 
Багато уваги приділяв Потоцький і самому місту. Разом із палацом Щенсний Потоцький будує у різний час на південь від своєї садиби ряд культових споруд: у 1779 році — Миколаївську та Успенську церкви, у 1780 р. відновив розорений татарами домініканський собор (у мініатюрі нагадував собор Св. Петра в Римі). У 1832—1833 роки собор перетворений на православну церкву. У 1805 році побудував римсько-католицький костел в ім'я св. Станіслава. Також була побудована синагога, прокладено бруківку в центрі міста. Ще один палац Щенсний Потоцький побудував для своєї дружини — так званий „новий", менший. Архітектурою та величчю він поступається першому, проте не менш відомий. 
Старий і новий палаци Потоцьких з'єднувалися підземним ходом, таким широким, що по ньому сміливо могли проїхати четверо коней. На початку XIX століття в систему підземних ходів міста, яка сполучала також колишній замок (сучасний базар) із розташованими навколо будинками, додалася підземна гілка до будинку Пестеля і дворянських зборів (краєзнавчий музей). 
Турбувався також Потоцький і про селян, зменшивши трудову повинність селян до одного дня на місяць із кожного будинку, а потім замінив цю повинність на гроші, рахуючи 12 грошів на день. Талановитих дітей із кріпосницьких сімей направляв на навчання. Для бідних дітей часто влаштовував благодійні обіди, роздавав одяг, взуття. 
Із володарями палацу пов’язані імена багатьох визначних людей: Карамзіна, В’яземського, Пушкіна, Герцена, Оноре де Бальзака, Яна Потоцького, польського мемуариста Яна Охоцького, Толстого, Міцкевича, Словацького (польського Лермонтова), які були близькими друзями С. Потоцького. До речі, тут мешкала муза Шопена – Дельфіна Потоцька, яка вийшла заміж за спадкоємця С. Потоцького Мечислава, італійський художник Лампі, великий композитор та піаніст-віртуоз Ф. Ліст, який давав кілька концертів у Росії, а один із останніх – у немирівському палаці Болеслава Потоцького. Слід додати, що Микола Потоцький усе життя був покровителем А. Рубінштейна. 
Велику ставку в боротьбі за Польщу робила і Катерина ІІ. Відчуваючи близькі політичні зміни, Потоцький то виступав доброчинним громадянином Польщі, то схилявся до зближення з Росією. Намагаючись налагодити відносини з королем, Щенсний запрошує його в м. Тульчин для примирення. Король довго вагався, але запрошення все ж таки прийняв. Повертаючись у 1787 р. з Канева, де він зустрічався з Катериною ІІ (просив підтримки в боротьбі з опозицією), король заїхав у м. Тульчин до Потоцького саме в той день, коли у них обох був день народження. Потім він зауважив, що ніде його так сердечно та пишно не приймали. На згадку про цей візит Потоцький звільнив від панщини жителів міста, які жили в радіусі 7-8 км від центру. А в центрі було встановлено витесану з піщаника колону, на якій було зроблено меморіальний напис. Король також подарував місту магдебурзьке право (право вільної торгівлі). Подвійна політика Потоцького привела до створення Тарговецької конфедерації. Тульчин став політичним центром тарговичан, а Потоцького, маршала конфедерації, за зраду національних інтересів заочно засудили до смертної кари повстанці-костюшківці. 
Незабаром Потоцький захопився красунею гречанкою Софією Глявоні, яку мати продала польському послу в Туреччині Боскампу Лясопольському. Потім вона стала дружиною кам’янецького каштеляна Іосифа Вітта. Дивовижна краса цієї жінки, а ще більше – її походження, стали темою багатьох оповідей і домислів. Ця заповзятлива жінка бувала в російському таборі Салтикова, Потьомкіна, зустрічалася з Суворовим. Що стосується великого прихильника жіночої краси Потоцького, то той, як побачив її, одразу ж втратив розум. Страждаючи від «любові» до втраченої «вітчизни», він без тями закохується в Софію. Минає час, Щенсний уже не приховує свого кохання, вивозить Софію в світ, чим викликає презирство з боку співвітчизників. У Тульчині влаштовуються бали, маскаради, театральні вистави, словом, життя «б'є ключем». 


При палаці був театр, який мав постійно в репертуарі 5-7 опер та 2-3 концерти. Співали в основному італійською мовою. Потоцький був закоханий у театральне мистецтво і всіляко підтримував бажання рідних самим брати участь у виставах. Так, коли у 1804 році традиційно на Новий рік в Тульчинський палац з'їхалася родина Потоцьких, була здійснена постановка «Грецького Олімпу». Тут Софія виступала в ролі Юнони, Юрій був Юпітером, Вікторія — в ролі Гекуби, Розалія — в ролі Мінерви, Володимир — у ролі Марема. Глядачі найбільше аплодували Софії. Вона була чарівна і дуже вродлива. 
Із Варшави до графа у 1804 році приїздив відомий польський придворний поет С. Трембецький, який написав поему «Софіївка», в якій за кожне слово Потоцький заплатив йому по золотому. 
У 1791—1792 рр. в тульчинському палаці знаходився штаб польської коронної армії під командуванням двох видатних полководців – Юзефа Понятовського і національного героя Польщі Тадеуша Костюшко. 
У 1796 році в м. Тульчині дислокуються війська 2-ї Російської армії під командуванням О. В. Суворова, який неодноразово відвідував палац у Тульчині та навіть намагався помирити Жозефіну — дружину Потоцького із самим Станіславом Потоцьким. Після смерті С. Щ. Потоцького (1805 р.) палацовий комплекс намагаються розділити між собою Софія Потоцька — дружина графа Потоцького і Мечислав Потоцький — син графа Потоцького від Жозефіни. Судова тяганина по розподілу маєтку тягнеться до 1822 року, коли помирає Софія Потоцька. Після смерті Софії Полоцької та довгих судових рішень палац стає власністю Мечислава Потоцького. У 1864 році тульчинський маєток Михайло Потоцький здає в оренду Г. Абазі, а в 1868 році М. Потоцький продає маєток своїй племінниці Марії Болеславівні Строгановій за один мільйон рублів. У 1869 році М. Строганова здає тульчинський маєток і місцеві промисли (млини, стави, ліси, пасіки, магазини, мануфактурний цех) в оренду. Певний період Тульчином і маєтком володіє князь Петро Ольденбургський, який у 1874 році продав тульчинський маєток із 47,325 десятинами земельних угідь військовому удільному відомству за 3,5 мільйона карбованців. Із того часу в маєтку постійно дислокуються російські військові частини, змінюючи одна одну, та надаються квартирні помешкання для офіцерів російської армії. Після Жовтневого перевороту 1917 року тульчинський маєток занепадає. У період громадянської війни в маєтку дислокуються війська Г. І. Котовського. У 1950-х роках у маєтку стояли військові частини Радянської Армії. 
Довгий час тульчинський палац Потоцьких залишався непоміченим істориками мистецтва. Тільки поява зображення палацу на великій виставці, яка була присвячена польському просвітництву й організована Народним музеєм у Варшаві в 1955 р., посприяла тому, що все прогресивне людство звернуло увагу дослідників на цей надзвичайно важливий об’єкт історії середньоєвропейського класицизму. На картині був зображений маєток, що був копією тульчинського палацу з боку під’їзду (картина була написана в 1835 р. Йозефом Ріхтером). Лише тоді виникло питання про початок обов’язкових реставраційних робіт, і наша держава почала виділяти кошти на реконструкцію палацу. В наші дні в колишньому палаці розташовується Тульчинське училище культури. Щорічно тут навчається більше як 380 чоловік. 
Велична історія палацу Потоцьких у Тульчині і сьогодні дозволяє розкрити значення цього архітектурного ансамблю для нащадків, туристичних груп і дослідників.